Привіт новому малюкові!

Власний досвід авторки- про зміни у житті сімї з появою у ній другої та наступної дитини.

16990534_1251627868218384_763074861_o

Мене звати Юля і мій основний вид діяльності  – перекладач, редактор та автор текстів різноманітного призначення. Втім, що вважати основною діяльністю – питання непросте. Адже у 2008, 2012 та 2013 наша з чоловіком сім’я поповнилась чудовими дітками, і тепер я – ще і їхня мама, дуже щаслива мама. Як це було – зустрічати нових мешканців нашої оселі? Було хвилююче і радісно. А найбільше хвилювання ми відчували в очікуванні другого малятка. Тепер зміни мали торкнутися не лише нас –  дорослих, тата і мами, а і нашого старшого сина. Втім, не такими й страшними виявились ці зміни, якщо ми вже за рік захотіли народити ще одне малятко. Я не є експертом чи фахівцем у питаннях виховання, тому від порад утримаюсь, а от власним досвідом поповнення сім’ї в радість для всіх учасників подій – поділюсь залюбки.

Чи існує оптимальна різниця у віці між дітьми?
Щоразу як читаю це питання на різних інтернет-ресурсах, дивуюсь: як же досі не зрозуміють люди, що ідеального не існує, про що б не йшлося. Але з іншого боку – ясно і те, чому у свідомих та відповідальних людей таке питання виникає. Розуміючи, що свій час та батьківську увагу доведеться ділити вже на двох як мінімум, батьки хочуть дочекатись часу, коли старшій дитині буде потрібно вже менше турботи. Дехто крім цього ще хоче, щоби старша дитина могла допомагати в побутових справах з молодшою – підгузники допомогла міняти, з пляшечки допомогла годувати тощо.
І про ці два пункти я хочу поговорити окремо.

По-перше, про увагу
На мою думку – віку, коли дитина потребує менше уваги, років до 18, не існує. Формат уваги – різний, і кількість батьківської участі в житті дитини – різна. Але увага потрібна. І батькам варто зрозуміти, що, якщо не йдеться про різницю між дітьми 20 років і більше, – то старша дитина не буде і не має ставати «ще одним дорослим» у сім’ї. Вона і у 3, і у 9 і у 14 і у 18 буде в однаковій мірі Вашою старшою дитиною. З досвіду можу сказати, що варто зробити все, щоб поява меншої дитинки не наклалась на якийсь складний етап в житті старшої. Адаптація в садочку, перший клас, планові серйозні медичні втручання, – звісно, що передбачити все до дрібниць неможливо, але це саме ті нюанси щодо «уваги старшому» , якими не варто легковажити. Коли у мене народився другий син, старшому, було 3 роки і 4 місяці. Ми планували відвідування садочка для старшого, але вирішили записатися вже з наступного навчального року – коли сім’я вже звикне до своєї нової кількості і повсякдення стабілізується. Підчас наступної вагітності, в очікуванні донечки, ми зробили все, щоб до пологів визначитись зі школою, місцем і способом дошкільної підготовки для старшого, і з допомогою лікарів переконались, що можливе хірургічне втручання не знадобиться йому, принаймні, у перший рік життя нової дитинки. Не можна сказати, що таким чином вдалося уникнути абсолютно всіх труднощів, але однозначно – всім членам сім’ї стало набагато спокійніше від кількох галочок «вирішено» у списках важливих справ.

 

16935670_1251624991552005_947999411_o

«Нянька» і «лялька».
Нажаль, нерідко можна почути: «Ну ось, тепер ти станеш старшим і вже ніхто на тебе не зважатиме», «батьки скоро народять собі нову дитинку, тішся їхньою увагою, доки можеш» тощо. Я і мій чоловік – старші діти в сім’ях наших батьків. І нам не з чуток відома як доля жарту у цих жартах, так і те, що народження наступних дітей не є апріорною трагедією для первістків. Я рада, що в більшості «дитячих» питань ми з чоловіком одностайні. Так, ми обоє твердо переконані, що старша дитина не має обов’язків щодо молодшої. Що старший не має «розуміти, як батькам тепер тяжко», і що розділяти з першою дитинкою потрібно не складнощі, а радість від появи немовлятка. Радість від очікування. «Ляля – маленька і кругла» – казав колись син, майбутній старший братик, гладячи мого вагітного животика. Насправді діти дуже люблять «дрібних» і «крихітних». Дійсно – люблять, хоч і переживають непросто появу нової любові у своєї мами. Колись доводилося чути, що старша дитинка може хіба що вдавати цікавість до малятка, щоб подобатись батькам. Що насправді дитині зовсім не цікаво, і у нього має бути своє, повністю окреме від меншої дитинки життя. Але мамине серце не обманеш, і для мене стало дивовижним відкриттям те, як щиро мій старший син тішився новими малючками. Тягнувся до них: нюхав – «пахне лялями!», розглядав – «як іграшка, тільки справжня!», тулився – «яка м’якесенька тепла лялечка» і постійно – «дай потримати, ну дай потримати». Мамі варто, на мою думку, –  попри побоювання, таки дати лялю старшому, притримуючи обох дітей власними руками для безпеки. Якщо ж не дозволяти, розділяти дітей і не підпускати старших до менших – інтерес може втратитись дуже швидко і незворотньо. І от тоді вже зовсім не в позитивному сенсі може початись «окреме життя». Поділитись щастям, дозволити любити малятко і розповісти, що ляля любить старшого братика теж – це не лише слова. Малюк і справді любить всіх рідних, радіє і тріпоче лапками, коли йому приділяють увагу. Втім, новонароджена ляля – це ще не гострі ситуації поділу уваги та речей, а суцільний кредит любові.
Дуже допомагає в одночасному спілкуванні з усіма дітьми слінг. Насправді, новому малюкові не дуже важливо, з ким і про що говорить його мама, коли він горнеться до неї і цямкає її молочко. А старшому не дуже заважає сопіння і прицьмакування немовлятка, коли він слухає мамину казку чи йде з мамою за ручку парком. Цікаво, що з віком знайшлися й інші сумісні для одночасної реалізації прояви уваги: наприклад, моєму старшому синові важливо, щоб з ним розмовляли, дивлячись на нього та уважно слухали.  Другому синові важливіше, щоб його посадили на коліна і гладили, обіймали, цілували. Цілком реально робити це одночасно. Що ж до доньки – одразу зізнаюсь, нечасто трапляється, щоб мене одночасно вимагали всі троє, і не завжди я ідеально справляюсь з цими ситуаціями. Але з трьома дітьми в дечому таки легше, і про це я теж окремо розповім трохи пізніше.

Допомога у побуті
Вартує серйозно поміркувати до пологів, чи знадобиться Вам з появою ще однієї дитинки чиясь допомога. Як це можна визначити заздалегідь? З мого досвіду – якою б тяжкою фізично не була вагітність, легше після пологів стане далеко не одразу. Навіть і саме відновлення є непростим, в чомусь болісним. А тут ще і малятко, і старша дитинка, у житті якої багато нового. Попросити про допомогу – не означає «не впоратись»; не потрібно цього стидатись чи забороняти собі. Допомогти у побуті можуть як родичі, так і наймані люди за оплату. А приділити додаткову увагу дитині, яка стала старшою, можуть як дідусі-бабусі, так і хресні батьки, чи навіть Ваші близькі друзі.
Та можливим є виникнення й протилежної ситуації – коли протягом деякого часу після кількісного збільшення сім’ї Вам не схочеться впускати жодних інших людей у сімейний простір. Так було в мене. Налагодження нашої з дітьми системи спілкування потребувало повного виключення сторонніх впливів на кілька тижнів, і дуже поступового відновлення нашого активного життя у подальший час. Мені значно легше було самій звикати, обживатись в новому складі і проживати нове. І я рада, що ми не помилились , послухавши інтуїцію, та змогли реалізувати це усамітнення сім’ї. В практичних моментах – звісно, знадобилась деяка матеріальна і моральна підготовка. З морального – чоловік зрозумів і прийняв те, що гречка чи макарони – це їжа; планці вимог до прибирання доведеться тимчасово знизитись, а шкарпетки я більше ніколи не зашиваю. З матеріального – дуже допомогла морозилка, в яку підчас вагітності прекрасно «заселились» заправки для супів, напівфабрикати для підливок, заморожені вареники і тісто для піци. Пральна та посудомийна машинки і хлібопічка також вагомо покращують життя. І вже згодом виявилось, що з кожною новою дитинкою наша з чоловіком організованість, вміння планувати свій час і якісно його проводити значно покращились.
Чим ще можна полегшити собі відновлення після народження не першої дитинки?
Я ще підчас вагітностей зрозуміла, що є чимало занять, які можна робити зі  старшою дитинкою, лежачи на ліжку чи на підлозі. Важкий токсикоз щоразу тримав мене в напівлежачому стані до половини терміну і в тій чи іншій мірі був присутній до самих пологів. Лежачи з пляшкою мінералки замість подушки, я упівголоса читала, бавилась ковдрою в «хованки», навіть не розплющуючи очей; розмальовувала олівцями розмальовки разом з малюком (або малювала контури, а розмальовувати старався вже він); складала лего; час від часу дозволяла синові бавитись з водою у мисці на підлозі, лежачи поряд і контролюючи процес. Тож в перший час після народженя дитинкки ці заняття, плюс ще спільне лежання з лялею і розглядання лялиних нігтиків (массаж лялі, ляля «робить масаж» братикові), і були нашим порятунком. Заборони на мультики в нашій сім’ї нема, є лише обмеження по змісту та кількості. Часом користувались і такою «швидкою допомогою». Крім того, я не ставила собі за мету щодня певну кількість годин провести надворі. Другий син народився рекордно холодної пори – в січні 2012 температура сягала -30, і протягом деякого часу виходити абсолютно не хотілося. Після народження доньки, третьої дитинки, я була дуже ослаблена і не ставила собі жодних непосильних задач навіть вдома, а тим паче надворі. Добре, що чоловік узявся допомогти  і нерідко брав старших дітей прогулятись після роботи.
Внутрішня стабілізація поповненої сім’ї без сторонньої допомоги в побуті можлива, на мою думку, лише за повного взаємного порозуміння і підтримки у подружжі батьків. Тож дякую чоловікові за опору, захист і повне матеріальне забезпечення нашої сім’ї в мій «декретний» період.

Старший – це почесно.
Хоч ми і робимо все, щоб старший син не няньчив молодших, та часом деяка допомога від нього або відбувається мимовільно (прийшов зі школи і бавиться з ними разом), або є його власною ініціативою («я хочу сам вдягнути їй штанці»). У такому разі ми не забороняємо, а всіма способами показуємо, що цінуємо зроблене. «Дивись, як ляля радіє: вона любить, коли ти її вдягаєш». «Дякую, ти так допоміг мені, коли приніс їй іграшку». Ці слова важать значно більше, ніж виглядає на перший погляд. Згодом, коли починаються битви за іграшки і цукерки, я стараюсь не лишити без уваги жодного випадку поступок. Старший не повинен віддавати, «тому що він старший». Якщо він віддав – «дуже дякую тобі, що допоміг мені це вирішити. Малюк не бавиться довго, ти ж знаєш. Зараз дещо придумаємо». Дещо придумаємо –  приміром, для річної малявки прекрасно працює варіант «реклами». Ми так розхвалюємо іншу іграшку і показово нею бавимось, що за недовгий час ляля полишає предмет нещодавньої суперечки і біжить/повзе по те, що завдяки правильній подачі стало цікавішим. Мені дуже сподобалось, що згодом мій старший син допомагав вирішувати питання іграшок між двома меншими: пояснював, як відволікти увагу дрібнішої малявки і куди потім заховатись зі здобутою машинкою. От за такі речі вже недостатньо просто хвалити. Надто вже багато тої мимовільної допомоги від сина я отримую, тож вважаю своїм приємним обов’язком потішити його якимось какао з морозивом підчас обіднього сну малят, чи новими фломастерами, які купляю тільки для нього і тільки для школи. А часом – вибратись у якійсь його справі тільки з ним удвох. І коли хтось каже, що ми – гарна дружна сім’я і так добре даємо раду з дітьми, то я відповідаю, що так получається у великій мірі завдяки нашому чудовому старшому синові. Це справді так, і це обов’язково потрібно озвучувати. Останнім часом мені очевидно, що на шостий рік роботи над зняттям наліпки «старший – біднесенький» і заміною її на «старший – крутий» ми таки досягаємо успіху.

16881015_1251636014884236_298487234_o

Що більше – то легше?
Наразі дітей всього троє, тож я ще не знаю, як воно буде, коли їх стане більше. Але мені справді легше організаційно з трьома, ніж було з двома. Для  нас справдився крилатий вираз «Двоє – конкуренція, троє – команда». Троє – це той мінімум дітей, який вже замикається в саморегульовану систему для ігор (а також – для бешкетництва і збитошництва, тож цю їхню саморегуляцію теж доводиться регулювати). Крім того, кожна наступна дитинка має шанс бути побутово самостійнішою: вона вчиться обходити себе головним чином не від дорослих, а зі значно більш надихаючого прикладу оточуючих її старших дітей, тож багато що з повсякденного сприймає без пояснень.  Навіть адаптація сім’ї до появи у ній третьої дитинки була легшою, ніж свого часу – до появи другої. Попри невелику різницю у віці між молодшими (1р 9 міс). Так, двох менших я протягом деякого часу носила вдома у двох слінгах одночасно (1.9 – річного сина – за спиною, новонароджену доньку – на животі), а тандемне грудне вигодовування, яке ми обрали, – річ сама по собі непроста. Але відчуття сильних змін в сім’ї вже не було.

16976263_1251641554883682_1316297614_n

 

На що можна розраховувати і чи можна взагалі?
Я вважаю, що розраховувати можна лише на Бога і на себе. Не на те, що з другою (третьою, …) дитиною буде легше; не на те, що держава дасть виплати чи пільги; не на те, що бабці-дідусі будуть бавитись з онуком-онучкою, яких вони у Вас «випросили». Діти настільки різні, а обставини життя настільки мінливі, що справжньою лишається тільки любов. А діти – це і є любов. Яка не зменшується, коли нею діляться, і творить дива, коли її не стримують і не обмежують. Нічого ідеального не існує – ні ідеальних батьків, ні дітей, ані кількості дітей, ані різниці у віці між ними, ані обставин їхнього народження. Саме тому варіантів лише два: або саме життя є надзвичайно складним і небезпечним, або все у нас получиться. І досвід все більше схиляє мене до другого.

Юля Олех

Блог Юлі у Facebook, на форумі "Дівочі посиденьки"

 

Залишити відповідь