Рік за роком, крок за кроком

На форумах і у спільнотах, присвячених темам материнства, нерідко задають питання про дітей, народжених рік за роком. Суть питань, як правило, незмінна: «як мамі впоратись», «як дати собі раду», часом – ледь не «як вижити у перші роки життя дітей з такою малою різницею». Питання ці не безпідставні. І я не скажу вам зараз: «Все неправда, насправді – дуже легко бути мамою майже-двійнят». Але деякі стереотипи все ж потребують спростування. Або хоча би – висловлення інакшої думки, яка дасть плануючим батькам можливість мислити ширше і впевненіше.
Моїм молодшим дітям зараз 5 і 3 з половиною роки відповідно. І я сьогодні розповім про те, як ми з чоловіком захотіли дітей з малою різницею у віці, як готувались до вагітності і до можливих труднощів після народження меншої дитини; про наші відкриття, про невдачі, про лайфхаки і про деякі проміжні висновки. Проміжні – адже більшість батьківського шляху ще попереду. Але більшість хвилюючих питань про дітей рік-за-роком стосуються саме немовлячого часу та періоду раннього дитинства. Тож на дещо ми вже успішно відповіли і готові поділитися досвідом.
Як це – планувати дітей рік за роком?
Так, я збираюсь розбити перший шаблон з розбігу. Діти рік-за-роком – не означають неплановану вагітність. Тому про всяк випадок закликаю всіх утриматись від специфічних реакцій на вагітних жінок, які везуть у возику + –  річне старше маля. А мамам «рік за роком» хочу сказати: не намагайтесь нічого довести  тим, хто шепочеться за вашою спиною. Вчіться абстрагуватись від гострих реакцій вже на етапі помітного животика: після народження меншого малятка ця навичка неабияк знадобиться.
Буквально за кілька місяців після народження другого сина ми зрозуміли, що третю дитинку хочемо запросити у наш світ вже невдовзі. Але спочатку ця думка відкидалась як щось неможливе. Я хотіла годувати грудьми хоча б 2 роки кожне маля. А 2 роки плюс вагітність – це вже 2 роки і 9 місяців різниці, навіть якщо бажання завагітніти здійсниться у першому ж циклі… Мій світ перевернувся, коли я дізналась про опцію тандемного годування. Тепер відчуття готовності до нової вагітності було вже не примарним, а цілком можливим для реалізації. Читаючи про чужий досвід, я ніколи не думала, що «у мене все вийде тому, що вийшло у когось». Лише розуміла, що моє внутрішнє відчуття «можу» має підтвердження у чиїйсь історії. І слухала себе, радіючи, що я не одна і мої питання не унікальні.
Користуючись нагодою, звернусь також і до тих, хто пережив шок, побачивши смугастий тест на вагітність у перший рік життя старшої дитинки. Різниця між непланованою і планованою вагітністю насправді лише всередині вас. І у вас є як мінімум півроку часу, а також руки, ноги, голова і любляче серце, щоб дуже багато всього змінити. Адже як жодне планування не виключає несподіванок і не дає гарантій, так і жодне не_планування не означає краху надій та незворотних змін на гірше.

Трошки про наш головний помічний девайс
Це близько 5 метрів чудової спеціальної тканини, які звуться слінгом-шарфом. Я стала слінгомамою вже з другим сином, і одразу побачила, скільки аспектів догляду за дитиною для мене спростило носіння у слінгу. Тому, готуючись до вагітності та вже будучи в очікуванні,  я досліджувала всю доступну інформацію про носіння у слінгу… двійнят! Чомусь одразу в моїй уяві виникла паралель між двома маленькими дітьми різного віку та двійнятами. Напевно, таким чином виявлялось підсвідоме бажання не обділити старшого малюка увагою, однаково «розподіляючи себе» між всіма. Критично оцінивши свої можливості, я зрозуміла, що з намоткою одного шарфа, призначеною для двох малят, я навряд чи впораюсь, я вирішила не купляти шикарного 7-метрового шарфа, а обійтись двома слінгами: з цупкого трикотажу – для новонародженої і тканого з льону – для тодлера. Забігаючи наперед, скажу, що нам вдалося використати всі переваги слінга для дітей з малою різницею. У двох слінгах одночасно я носила малят перед обіднім сном і цей спосіб заколисування допомагав нам стабілізувати режим дня. Також я старалась частіше примотувати за спину старшого малючка, коли брала на руки крихітну доню: син ще в дуже великій мірі потребував мене фізично, і нам було добре притулитись один до одного, навіть у «заспинному» форматі. Звісно, кожен винахід має недоліки. Якщо одразу після народження меншенької вага дітей становила 10+4,5=14,5 кг, то до її півроку це вже було 11.5+9,5=20 кг, а найбільша регулярно примотувана вага дітей становила 30 кг. Хоч я і не очікувала, що це носіння буде легким, та все ж – під кінець періоду подвійних намоток мої ноги стогнали майже вголос.
І про нашу головну помічну людину
Про мого чоловіка нерідко казали: «З таким і п’ятеро дітей можна народити», «Такий тато, як мама», «Як же нечасто зараз можна зустріти такого чуйного розуміючого татка». І це – правда. Як би я не намагалась порівну ділити прояви любові між дітками, як би не готувалась до народження донечки, – були моменти, коли нам дуже потрібна була ще одна порція любові. І її щедро давав синові батько. Такі особливі речі, як спати на великій сильній спині тата, як плакати в таткових теплих обіймах і знати, що тато любить своє маля завжди, весь час і попри будь-які обставини, – все це без слів і без прохань отримував наш малюк, який так швидко став старшим. Тим, хто планує дітей з малою різницею, слід розуміти, що увага батька стане необхідною, як повітря. Не лише якась конкретна фізична допомога, не просто невидима присутність, а цілком активна, повноцінна роль. Роль люблячої людини. Ні, ми не поділили дітей: доня – моя, син – його. Але людиною першої емоційної допомоги у нашій сім’ї став саме наш тато. За що я йому дуже вдячна. Зараз дуже приємно бачити, як менші діти разом  сідають татові на коліна і наперебій розповідають йому свої повсякденні новини. Ця близькість дорогого варта. Як і мій вільний час, який з’являється завдяки повному перемиканню уваги дітей на тата, щойно він переступить поріг.

22218062_1460918063956029_564338063_o

Про наше тандемне грудне вигодовування
Напевно, це достатньо широка тема, щоб спробувати розкрити її окремо при нагоді. Зараз же лише обмовлюсь кількома словами – про те, що тандем допоміг мені бути впевненою в тім, що я не обділяю нічим старшого з двох малюків. Всі переваги грудного вигодовування діяли водночас для двох дітей, і це додавало мені спокою. Перші місяці були досить непростими через кількість годувань, а в окремі дні я, сміючись, говорила, що у нас вдома – суцільний харчовий ланцюжок: спочатку їм я, а потім їдять мене, і так – без перестанку. Попри твердження про те, що комусь з дітей молока не вистачить, ми годувались цілком успішно. Щоправда, у перший місяць життя донька набрала всього 500 грамів, що фактично є нижньою межею норми. Та, оскільки інших підстав для хвилювання не було, ми не робили зайвих рухів. Важко перелічити всі випадки, коли ГВ рятувало нас підчас хвороб, допомагало у стресових ситуаціях, працювало як завжди теплий, чистий і поживний «перекус» і підтримувало зв’язок між мною і дітьми. Зараз я чи не вперше напишу висновок про те, що тандем виявився складнішим досвідом, ніж я очікувала, але ми безмежно раді, що все-таки наші дітки рік-за-роком отримали повноцінне ГВ до самовідлучення, яке сталось в них у віці 3р. 7 міс та 3р. 4 міс відповідно.
Про прогулянки
Виділяю це в окремий абзац, оскільки це питання є одним з найчастотніших запитів у темі «рік-за-роком». Скажу одразу – я не ставила собі за мету гуляти з дітьми обов’язкову кількість годин щодня. Перші прогулянки  у нас крутились навколо справ: в обід – забрати старшого сина з садочка; сходити в якийсь магазинчик по дрібниці, а по дорозі зазирнути на якусь гойдалку. Ми навіть до найближчого дитячого розважального центру потрапили, коли доні було всього 2 тижні! Транспортування виглядало так: найменша донька – у слінгу, маленький син – у візочку, старший син – за ручку (йому на той момент щойно виповнилось 5). У такому складі ми долали спершу тільки невеликі відстані, а згодом виявилось, що ми  цілком вписуємось у формат тролейбусних перевезень. І ми стали сміливіше – возили нашого старшого на гурток і час від часу вибирались у різних справах вчотирьох. Чи було це легко? Зовсім ні. Але у наших тодішніх обставинах, моєму віці 26 років, відмінному стані здоров’я і післяпологовій ейфорії, яка тривала ледь не рік після народження доньки, – під силу було багато чого потрібного і не дуже. У віці доньки 6-9 місяців, який прийшовся на теплу пору року, я вивозила її на найближчі прогулянки у візочку, а дворічний син йшов пішки. На майданчику я примотувала її за спину слінгом – і мала вільні руки, щоб підстрахувати обох синів на гойдалках та драбинках.

22217702_1460868037294365_1382928212_o

Про складне і лайфхаки – у цифрах та фактах
Тут я коротко напишу про найбільш непрості періоди, окресливши їх віком меншого малятка.
0-1 місяць – післяпологовий стан мами, налагодження ГВ та нічного сну. Нам допомагали – розуміючий тато, відсутність втручань близьких і сторонніх людей у адаптацію поповненої сім’ї, найпростіша їжа, найменші вимоги до прибирання, встановлення чіткого режиму дня і засинання всієї сім’ї разом рівно о 22:00.
9-12 місяців – перші конфлікти між дітьми за іграшки і речі. Доня вчилась повзати і ходити, зона її досяжності стрімко розширювалась, а братик був до цього зовсім не готовий. Я, мій чоловік і наш старший син дуже багато разів рознімали малят, і в якийсь момент здавалось, що ті дрібні діти нічого не розуміють, і що все це ніколи не скінчиться. Але гострота все ж минула.
1р. 3міс. – 2 роки – припали на «кризу 3 років» у братика. Його поведінка була чимраз складнішою, а тут ще і маля. Допомогли заспинні слінгонамотки і сухарики. Донька з сухариком в ручці відправлялась за спину, а я «розрулювала» ситуації з сином. З перемінним успіхом, але здебільшого працювало. В цей же період відбулись зміни у графіку – перехід доні на один денний сон. Це теж було непросто на етапі встановлення нового режиму. Але швидко внормувалось.
Зараз доньці 3 з половиною, і вона не сприймає себе молодшою. Дедалі більше ці дітки стають «двійнятами», і в цьому є як моменти, що тішать, так і складнощі. Доня «хоче теж» все, що є у сина, незалежно від того, потрібно їй це, чи ні. Вона «йде» на підготовку до школи, робить все, що робить брат, і навідріз відмовляється робити те, що йому робити не потрібно. Я користаю з того тяжіння як можу: якщо потрібно, щоб щось зробили двоє, – достатньо вмовити сина зробити це показово.

P.S. В цьому тексті практично немає згадок про мого старшого сина. Так зроблено навмисно, тому що фокус статті наведено саме на діточок рік-за-роком. Відсутність в дописі мого чудового Дмитрика означає не мою неувагу до нього, а лише намагання втиснути тематичні роздуми в читабельний об’єм. Дякую за правильне розуміння!

 

Юля Олех

Блог Юлі у Facebook, на форумі "Дівочі посиденьки"

 

Залишити відповідь